Факт порушення був чітко встановлений Конституційним Судом України, який у Рішенні від 14 березня 2014 року №2-рп/2014 у справі про проведення місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим (справа №1-13/2014), вказав на те, що «Постанова не відповідає статтям 1, 2, 5, 8, частині другій статті 19, статті 73, пункту 3 частини першої статті 85, пунктам 13, 18, 20 частини першої статті 92, статтям 132, 133, 134, 135, 137, 138 Конституції України». Констатувавши це порушення, Суд визнав Постанову Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року №1702-6/14 неконституційною, внаслідок чого вона втратила чинність.

Враховуючи вказане рішення Конституційного Суду України, 15 березня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Постанову №891-VII, якою постановила достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, внаслідок чого остання втратила будь-яку легітимність.

Незважаючи на правомірні дії України як територіального суверена, під юрисдикцією якого перебуває Автономна Республіка Крим, самопроголошена влада Кримського півострову 16 березня 2014 року провела плебісцит, який порушує не тільки чинне законодавство України, але й фундаментальні норми міжнародного права, які знайшли закріплення у Статуті ООН, Статуті Ради Європи, Заключному акті НБСЄ 1975 року та інших підсумкових документах НБСЄ/ОБСЄ, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 1991 року тощо.

Численні докази, включаючи матеріали фото і відеозйомки, свідчення очевидців подій, в тому числі громадян іноземних держав, доводять, що умови проведення цього так званого «референдуму» не відповідали демократичним стандартам проведення референдумів, які були розроблені в рамках ОБСЄ і Ради Європи та становлять невід’ємну частину принципів і цінностей цих міжнародних організацій.

Серйозні застереження щодо вільного волевиявлення населення цього регіону України викликає той факт, що з 26 лютого 2014 року він de facto знаходиться під окупацією військових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації. Наявність російських військових та воєнізованих формувань на території АР Крим, поза межами місць їх постійної дислокації, передбачених Угодою між Україною і РФ про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України від 28 травня 1997 року та іншими пов’язаними двосторонніми договорами, повністю підірвала демократичність виборчого процесу.

Спираючись на результати цього псевдодемократичного «волевиявлення», Верховна Рада Автономної Республіки Крим, повноваження якої було припинено у конституційний спосіб, 17 березня 2014 року видала Постанову, де «проголосила Крим незалежною суверенною державою, у якій місто Севастополь має особливий статус», та звернулась до Організації Об’єднаних Націй та всіх держав із закликом «визнати незалежну державу, створену народами Криму».

У сучасному міжнародному праві загальноприйнятим є обов’язок держав не визнавати самопроголошені державоподібні утворення або будь-яку ситуацію, пов’язану з їхнім існуванням, якщо вони є результатом протиправного застосування сили. Opinio juris з цього питання неодноразово висловлювалось у конвенційних та декларативних міжнародних інструментах, у практиці держав, арбітражних та юрисдикційних органів.

Так, зокрема, Декларація «Про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин держав у відповідності з Статутом ООН» 1970 року, встановила, що «жодні територіальні набуття, які є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватись законними». Проект Декларації прав і обов’язків держав, затверджений Комісією міжнародного права у 1949 році (додаток до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №375(IV)), зафіксував обов’язок держав «утримуватись від визнання будь-яких територіальних набутків іншої держави», яка діє шляхом «погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави…». У висновку №10 від 4 липня 1992 року Міжнародної арбітражної комісії, створеної в рамках мирної конференції щодо Югославії, вказувалось на те, що визнання є дискреційним актом «із тим застереженням, що воно має відповідати імперативним нормам міжнародного права, зокрема, тим, які забороняють застосування сили у відносинах з іншими державами…».

Проголошення незалежності Республіки Крим є безпосереднім наслідком застосування проти Української Держави сили і погрози силою зі сторони Російської Федерації, що, з огляду на статус Росії як ядерної держави, має особливо небезпечний характер як для територіальної цілісності і незалежності України, так і для міжнародного миру та безпеки в цілому. Проявом застосування проти України сили і погрози силою стала військова окупація підрозділами Збройних Сил Російської Федерації Автономної Республіки Крим за два тижні до проведення «референдуму».

Враховуючи те, що «незалежність» Криму була проголошена нелегітимним органом за результатами антиконституційного референдуму, проведеного з кричущими порушеннями загальноєвропейських норм і стандартів проведення референдумів, таке рішення є нікчемним і не тягне за собою жодних міжнародно-правових наслідків, у т.ч. визнання з боку інших суб’єктів міжнародного права будь-яких договорів або домовленостей, які можуть бути створені або досягнені «незалежним Кримом».